Читать онлайн книгу "Світове місто Харків"

Свiтове мiсто Харкiв
Олена Леонiдiвна Зеленiна


Справжня iсторiя
Назва цiеi книжки не зовсiм звичайна: «Свiтове мiсто Харкiв». Але що це означае? У всьому свiтi нинi понад сто мiст називають себе свiтовими, укладаючи в це поняття насамперед здатнiсть вирiшувати питання, що мають значення в глобальному масштабi. Люди, котрi проживають у них, можуть виражати себе, використовувати своi таланти на загальне добро. І водночас свiтове мiсто чудово облаштоване, зручне й цiкаве для його мешканцiв i гостей, вирiзняеться конкурентоздатною економiкою, iнновацiйними технологiями, багатою iсторiею й культурою. Чи може Харкiв претендувати на таке звання? Вiдповiдь на цi та iншi питання ви знайдете, прочитавши книжку, яка не випадково адресована школярам та iхнiм батькам. Адже саме прийдешньому поколiнню належить продовжувати iсторiю нашого славного мiста, яку розпочали 365 рокiв тому першi поселенцi – вiльнi люди на вiльнiй землi. Читачевi надаеться можливiсть дiзнатися про знаковi подii, що вiдбувалися в Харковi вiд часу заснування i до наших днiв. Безумовно ж, у книжку увiйшло далеко не все. Але факти, подii, люди, про яких оповiдаеться, допоможуть вiдчути, чим жили в минулому харкiв'яни, або харкiвцi, як вони себе називали, якими цiнностями керувалися в своiх дiях i вчинках, яких успiхiв досягло мiсто, котре з повним правом називають iнтелектуальною столицею Украiни. Для молодих харкiв'ян ця книжка стане не лише приводом пишатися своiми земляками й рiдним мiстом, але й допоможе вiдчути, у чому полягае душа й слава Харкова.





Олена Зеленiна

Свiтове мiсто Харкiв. Книга для школярiв та iх батькiв





Слово до читачiв







Дорогi читачi!

Якщо ви тримаете в руках цю книжку, отже, ви любите свое мiсто й цiкавитеся його iсторiею. Ви, безумовно, знайомi з головними вулицями й майданами Харкова. Із сотень пам’ятникiв Великому Кобзарю ви вирiзняете саме наш видатний монумент Тарасовi Шевченковi – iншого такого нема нiде в свiтi. Центральний парк iменi Максима Горького, вулиця Сумська, Дзеркальний струмiнь – це тi перлини, славнi мiсця, якi створюють неповторне обличчя Харкова.

І ви, ясна рiч, задумувалися: як виникло наше улюблене мiсто? Скiльки йому рокiв? Хто його створював? Якi видатнi люди тут жили, працювали, училися, споруджували iсторичнi об’екти, творили музику, писали картини, робили науковi вiдкриття? Чому Харкiв називають науковою столицею Украiни?

Щоб вiдповiсти на цi питання, i була написана книжка «Свiтове мiсто Харкiв». Прочитайте ii, i мiсто занурить вас у свою iсторiю, вiдкрие своi таемницi.

Маю надiю, що, читаючи цю книжку, ви так само, як i я, забажаете не лише захоплюватися величчю й красою нашого мiста, але й примножувати його багатства.

Адже де б ви не перебували в майбутньому, чим би не займалися, ви назавжди залишитеся харкiв’янами. Саме це об’еднуе всiх нас, таких рiзних мешканцiв столицi Слобожанщини.

З побажаннями успiхiв i удачi —



    Ваш Володимир Семиноженко, академiк Нацiональноi академii наук Украiни, почесний громадянин мiста Харкова




Скiльки рокiв Харкову?







Здавалося б, наука, зокрема й iсторична, знае чимало. Але, на жаль, не все. Коли з’явилося в заплавинi п’яти рiчок – Лопанi, Харкова, Уд, Немишлi (Немишлянки) й Нетечi – мiсто Харкiв?

Це було так давно, що вченi й краезнавцi сперечаються про точну дату.

Перша вiдома iсторикам письмова згадка про Харкiв припадае на 1656 рiк, коли чугуiвський воевода Сухотiн отримав царську грамоту на будiвництво укрiплень над рiчкою Лопань.








Офiцiйною ж датою заснування мiста, вiд якого й ведеться нинi його лiтопис, вважаеться 1654 рiк. Саме тодi тут з’явилися служивi люди для спорудження перших мiських мурiв, а через два роки Харкiв став центром воеводства.

Отже, в 2019 роцi, коли виходить у свiт ця книжка, нашому улюбленому мiсту виповнюеться вже 365 рокiв.

В основi мiського герба – геральдичний щит, на зеленому полi якого зображенi навперехрест наповнений плодами й уквiтчаний рiг достатку й оповитий срiблястими змiями кадуцей. Із рогу виглядають червонi яблука, жовтi грушi й сливи, оранжевi абрикоси й синiй виноград.

Зелений колiр у геральдицi символiзуе надiю, радiсть, добробут. Рiг достатку – природнi багатства. Кадуцей – неодмiнний атрибут античного бога торговцiв, мандрiвникiв, парламентарiiв Меркурiя. Змii довкола кадуцея засвiдчують мудрiсть.


















Походження Харкова розглядаеться i в унiкальнiй монографii Д. І. Багалiя i Д. П. Мiллера «Історiя мiста Харкова за 250 рокiв його iснування», котра писалася понад десять рокiв i вийшла в двох томах-фолiянтах у 1905-му i 1912 роках.

Мiста на землях Дикого Поля будувалися як опорнi фортецi для захисту вiд набiгiв татар. Цiкаво, що пiд Харковом була прокладена система примiщень i пiдземних ходiв для укриття жителiв i евакуювання. Частково таемничi пiдземелля збереглися до наших днiв.




Загадка народження мiста







Та як же так? Невже наше мiсто таке молоде? Усього 365 рокiв! Звiсно ж, i в Украiнi, i в свiтi е мiста набагато давнiшi – на сотнi й навiть тисячi рокiв. А давнiше мiсто – давнiша i його iсторiя, отже, бiльше нагод ним пишатися.

Можливо, е сенс зазирнути вглиб столiть: чи не мешкали на нашому досить зручному для життя мiсцi ще бiльш первiснi поселенцi?

А мiсцевiсть справдi дивовижна. Три сотнi рокiв тому нашi рiчки повнилися рибою, у густих хащах довкола водилася дичина, а столiтнi дубовi дiброви давали чудовий будiвельний матерiал для спорудження фортецi й житла.

Кожне нове поколiння харкiв’ян ретельно шукае слiди перших засновникiв рiдного мiста. І вiдшукуе!








Так, вiднайденi документи, у яких iще з 1644 року згадуеться межирiччя Харкова й Лопанi, як землi, що належали чугуiвським служивим. У 1653 роцi сюди прибула перша партiя поселенцiв – 33 особи.

Є пiдстави думати, що й набагато ранiше люди облюбовували цi мiсця для проживання.

На територii нинiшнього Харкова вiднайденi близько 70 археологiчних пам’яток рiзних епох. Найдавнiшiй iз них – стоянцi первiсних мисливцiв кам’яного вiку бiля станцii Основа – 10 000 рокiв. На пiвденному заходi, на правому березi рiчки Уди, знаходиться знаменита пам’ятка археологii – Донецьке городище. Тут у другiй половинi Х столiття виникло давньоруське мiсто Донець, яке згадуеться в Іпатiiвському лiтописi за 1185 рiк у зв’язку з походом новгород-сiверського князя Ігоря Святославовича проти половцiв.








У 2006 роцi Слобiдська археологiчна служба провела розкопки на вулицi Квiтки-Основ’яненка, де вченi виявили керамiку, яку датували ХІІІ—ХІV столiттями. Це неабияк потiшило харкiв’ян: адже знахiдка засвiдчувала, що тут спинялися поселенцi в добу Золотоi Орди. І якщо вiдраховувати з того часу, то мiсту вже не менше 600 рокiв.

Та поки що роком народження сучасного мiста Харкова наука вважае все-таки 1654-й. І в мiстi навiть сьогоднi е родини, що ведуть свiй рiд вiд перших поселенцiв i, отже, живуть тут iз поколiння в поколiння понад 300 рокiв.




Що таке Шарукань?







Деякi автори пов’язують Харкiв iз половецькою столицею Шарукань (Харукань) ХІ – ХІІІ столiття. Ось хоча б такий авторитетний учений, як академiк Б. Рибаков (1908—2001), ототожнював Шарукань iз Донецьким городищем (усього за 10 км вiд центру нинiшнього Харкова).

Однi вважають, що слово «шарукань» половецькою означае «стiйбище пастухiв», вiд слiв «шару» – пастух i «кань» – мiсце. Іншi ж, що це – вiд «Шарук-хан», iменi половецького хана.


















Вдумливий письменник Василь Ян (1875—1954), автор роману «Чингiз-хан», також дотримувався цiеi версii. Існуе й така думка, що слово «Харкiв» – це трансформоване «харкобе», тобто в перекладi з тюркськоi мови – «мiлка рiчка».

Усi цi припущення будять фантазiю й кличуть нас до нових дослiджень. Адже науковим вiдкриттям немае кiнця. Можливо, майбутнi поколiння харкiв’ян виявлять iще дивовижнiшi свiдчення й знайдуть переконливiшi докази бiльш раннього заснування Харкова.




Хто такий Харко?


Ви вже звернули увагу на могутню кiнну статую «козака Харка», котрий, пiднявши свiй спис, прямуе верхи на захiд сонця нинiшнiм проспектом Науки.

Це збiрний образ козака-першопоселенця Харкова, в якому втiлилися основнi характеристики служивоi людини того часу. У нього мав бути й вiрний кiнь, i гострий спис, i сила молодецька. Це козак-воiн, захисник кордонiв рiдноi землi.

Хто ж мiг бути прототипом легендарного Харка?








У 1767 роцi в хронографiчному описовi Харкова, пiдписаному осавулом Максимом Горленським, уперше згаданий Іван Каркач, осадник (поселенець-засновник) невеликого дерев’яного городища. Видатний iсторик Дмитро Іванович Багалiй (1857—1932) схилявся до думки, що така особа iснувала насправдi, стверджуючи, що Каркач i е перший осадник Харкова.

Закладку фортецi на мiсцi харкiвського городища пов’язують з iменем iншого воiна – московського воеводи Селiфонтова.

Часи були неспокiйнi. Практично все ХVII столiття тривали вiйни: то польськi вiйська наступали iз заходу, то з пiвденного сходу нападали на наших предкiв турки й татари. Татар успiшно громив на пiдступах до мiста молодецький полковник Григорiй Донець.

Пiд захист воiнiв сюди кинулися втiкачi – переселенцi iз Захiдноi Украiни, котрих вигнала з рiдних мiсць вiйна з Польщею. Сюди ж з’iхалися служивi люди й ремiсники з ближнiх територiй Московського царства. Вони селилися як на мiсцi городища, так i довкола нього – у слободах. Ось чому цi мiсця й отримали назву Слобiдська Украiна, Слобожанщина.








То чи жив насправдi на берегах рiчки Харкова козак на iм’я Харко, або це був звичайний слобiдський осадник – пасiчник, якого звали Харитон, вiн же – Харко?

Дмитро Іванович Багалiй розшукав в архiвi й опублiкував список перших жителiв, якi називали себе «харкiвцями». Так стали вiдомi iхнi iмена й прiзвища: Іваненко, Тимошенко, Юхименко, Гордiенко, Олексiенко, Мельник, Колiсник, Коваль, Кушнiр, Котляр, Ткач, Кравець, Журавель, Дудка, Стрiха, Ломака, Тетеря, Сироiжка, Горобець, Тихий, Дурний, Кривий, Недбаенко, Москаль.

І серед них е чоловiк iз дивовижним прiзвищем: Якiв Шарков-зять! Прiзвища грамотний писар фiксував на слух. То, можливо, все-таки це – (Ш)Харков-зять, котрий на Харка (Харитона) доньцi одружився? У притаманнiй козакам швидкомовцi неважко було жонглювати спорiдненими звуками.

Але бiльшiсть учених вважае, що свою назву мiсто отримало вiд рiчки Харкiв. Назва ця вперше згадуеться в «Книге Большого Чертежа» (детальному описовi територiй), складенiй у 1627 роцi. Однак i походження назви рiчки досi лишаеться нез’ясованим.

Ось якi загадки зоставили нам попереднi поколiння. Треба тiльки навчитися уважно вслухуватися, учитуватися в iмена, назви i звуки. Так нашi далекi предки крiзь вiки продовжують розповiдати про себе. І кiнська статуя на проспектi Науки втiлюе в собi й Івана Каркача, i воеводу Селiфонтова, i Григорiя Донця, i пасiчника Харитона, котрий за небезпечних обставин теж сiдлав коня i брався за зброю для захисту своеi сiм’i i рiдноi землi.








Харкiв довгий час лишався полковим мiстом Слобiдського козачого полку. Козацьке об’еднання було подiлене на сотнi й десятки на чолi з отаманом, сотниками й десятниками.




Що створив Квiтка?


Давня легенда пов’язуе виникнення Харкова з родиною Квiток. Григорiй Квiтка-Основ’яненко написав оповiдання «Заснування Харкова. Старовинний переказ».








Першим поселенцем, що прийшов на землi Харкова, письменник називае свого предка, а мiсцем, iз якого в серединi XVII столiття починалося мiсто, – iсторичний район Основу. «Основа» i «заснування» – слова однокореневi. Не дивно, що слободу Основу – родовий маеток Квiток – класик украiнськоi лiтератури пов’язуе iз заснуванням Харкова.








На початку XVII столiття хлопчик Андрiй, син московського боярина, котрий утiк за кордон i там помер, опиняеться в Киевi i стае вихованцем пана Яселковського. За красу й добру вдачу панська донька прозвала Андрiя Квiткою. Невдовзi юнак оселяеться в будинку киiвського воеводи й закохуеться в його дочку.

Юнi Ромео i Джульетта наважуються на втечу з Киева й таемне вiнчання. Закоханi спиняються аж на березi рiчки Лопань.

Андрiй Квiтка, маючи добру вдачу, радо приймае втiкачiв iз Надднiпрянськоi Украiни, котрi рятуються вiд утискiв польських панiв. Так наша мiсцевiсть обростае поселеннями-слободами, i невдовзi весь обширний регiон вiд Полтавщини до курських земель отримуе назву Слобожанщина.

Ясна рiч, старовинна легенда, передана Григорiем Квiткою-Основ’яненком, не розглядаеться iсториками як певний доказ заснування мiста, це – прекрасна романтична казка, написана талановитим письменником.








Якщо ж вiдштовхнутися вiд пушкiнських слiв, якi украiнською звучать так: «Казка бреше й натяка! В нiй урок для мастака», – то в нашому випадку натяк у тому, що харкiв’янами, тобто жителями мiста, ставали найрiзноманiтнiшi поселенцi, котрi приходили сюди i з заходу, i зi сходу, i з пiвдня, i з пiвночi. Чудове мiсце Харкiв – перехрестя багатьох дорiг! Це сприяло добросусiдству, зростанню чисельностi мiстян, розвитковi торгiвлi й ремесел.

Уже в другiй половинi XVII столiття в Харковi з’являються першi вулицi, бiльшiсть iз яких виникае уздовж дорiг, що прямують до iнших мiст. Вони променями пролягали вiд фортецi, мiж ними лишався незабудований i незаселений простiр – так званi левади.




Харкiвська фортеця





Вежi фортецi: 1 – Микiльська кутова вiстова; 2 – Московська проiзна (нова на мiсцi Шаповалiвськоi); 3 – Протопопiвська кутова; 4 – Чугуiвська проiзна; 5 – Рiздвяна кутова; 6 – Тайницька водозвiдна; 7 – Глуха; 8 – Лопанська проiзна; 9 – Деркачiвська кутова; 10 – Московська проiзна (стара); 11 – Микiльська проiзна; 12 – Кутова; 13 – Троiцька проiзна; 14 – Кутова; 15 – Рiздвяна проiзна. Церкви: 16 – Успенський собор; 17 – Покровська; 18 – Миколаiвська; 19 – Вознесенська; 20 – Троiцька. (Публiкуеться за джерелом: http:/balakliets.kharkov.ua/ocherki/kontury-kreposti).








Кожне старовинне мiсто, яке шанувало себе, починалося з фортецi. Харкiв змiцнювався на горi, навколо якоi несли своi води рiчки Харкiв i Лопань (сьогоднi ця мiсцина називаеться Унiверситетською гiркою).

Так на околицi тодiшнього Московського царства виросла найсправжнiсiнька фортеця з десятьма вежами, три з яких були проiжджi, тобто через них можна було заiжджати до фортецi й виiжджати з неi.

Будували фортецю жителi поселення пiд керiвництвом представника воеводи Селiфонтова. Дубова стiна, довжина якоi по периметру перевищувала кiлометр, була подвiйною, а перед нею – глибокий рiв i вал.








Схiдна стiна фортецi проходила краем нинiшнього майдану Конституцii вiд Унiверситету мистецтв до Палацу працi, пiвденна – вiд Палацу працi до ЦУМу, захiдна – краем Унiверситетськоi гiрки до Каскадного скверу, i пiвнiчна – вiд Каскадного скверу до Унiверситету мистецтв.

Вежi фортецi були кутовими й мали назви: Микiльська (найвища вежа фортецi), Рiздвяна, Протопопiвська i Деркачiвська. Пiвнiчно-схiдну Микiльську вежу заввишки 19,5 м називали також Вiстовою, i саме на нiй перебував постiйний сторожовий пост для спостереження за пiдступами до фортецi. 1663 року вона набула вже грiзного вигляду: на ii озброеннi знаходилися 12 гармат, 402 ядра i 8 бочок пороху.








Усерединi фортецi розташувалися пороховий погрiб i «государiв двiр», де в хоромах жив воевода, була «наказна хата» – там зберiгалися документи, грамоти, iменнi книги харкiвських поселенцiв i служивих людей, поряд мiстилися стайня i амбар.

Цiкаво, що вже з 1670 року, коли пiд Унiверситетською гiркою на Подолi iснувало укрiплене поселення, фортецю почали називати «старим мiстом».

На початку XVIII столiття, напередоднi вирiшальноi битви зi шведами пiд Полтавою, цар Петро І об’iжджав ряд укрiплених мiст Украiни i 2 червня 1709 року заiхав до Харкова. За його наказом наша фортеця була iстотно розширена на пiвнiч i довкола неi побудували захисний вал. Наприкiнцi XVIII столiття, коли мiсто втратило вiйськове значення, стiни фортецi розiбрали, однак iще довго стояли вцiлiлi вежi.




Звiдки з’явилися старовиннi гармати на майданi Конституцii?







Бiля головного входу в Історичний музей на майданi Конституцii кожен може побачити чавуннi гармати XVIII столiття. Вони мають 6-дюймовий калiбр, а довжина ствола сягае 315 см.

У монографii Д. І. Багалiя i Д. П. Мiллера «Історiя мiста Харкова за 250 рокiв його iснування» (1905, т. 1) цитуеться стаття Г. Ф. Квiтки, опублiкована в «Литературной газете» (1843, № 36) пiд назвою «Гармати бiля будинку Дворянського зiбрання»:

«Коли населявся тутешнiй край збiглим народом вiд утискiв польського уряду, то пани, котрi переселялися сюди з усiм своiм скарбом, вивозили i своi власнi гармати. На деяких iз них були викарбуванi родовi герби власникiв. Коли ж iз цих утiкачiв створювали козачi полки i довелося iм вiдбиватися вiд кримських i ногайських татар, що намагалися втримати цей край за собою, тодi гармати пiшли на захист фортець… Гармати виконували свое призначення справно, нападникiв татар проганяли добряче, вiдборонили мiсце й довели до того, що ця «нечисть» не смiла вже показуватися до нас, i слобiдськi козаки стали мирними жителями, утворилася на загальнiй пiдставi губернiя, розваленi фортецi знищенi, а колишнi в них гармати вiдвезенi до Харкова.








Непридатнi до вжитку були сотнями скинутi за мiстом, на порожньому мiсцi, бiля церкви Жiнок-Мироносиць, там, де був мiський цвинтар…

Узимку зiбрали й тi гармати, що валялися за мiстом на вказаному мiсцi, i вiдправили всi придатнi й непридатнi за приналежнiстю. Але, збираючи iх, обдивилися двi, вбитi в землю, вони так i лишилися. Довго би там лежали вони, та наш вiйськовий губернатор мiста Харкова i цивiльний усiеi губернii, князь Петро Іванович Трубецькой, дiзнавшись про тi гармати, подав про те, куди слiд, i отримав височайше повелiння: «Згiдно з поданням його, вiддати тi гармати харкiвському Дворянському зiбранню iз тим, щоб вони були поставленi при виiздi з будинку у виглядi тумб»».

Будiвля Дворянського зiбрання була зруйнована пiд час Другоi свiтовоi вiйни, а старовиннi гармати збереглися для нащадкiв i стоять бiля входу в Історичний музей.









Свято-Покровський чоловiчий монастир i собор







1689 року в пiвнiчно-захiднiй частинi фортецi над рiчкою Лопань харкiв’яни побудували одну з перших кам’яних будiвель – Покровський собор. Вiн присвячений православному святу Покрови Пресвятоi Богородицi.

Спершу собор Покрови був козацьким парафiяльним храмом. Вiн стояв на своерiдному п’едесталi, де розташована зимова церква на честь Воздвиження Хреста Господнього.

1726 року в Харковi заснували чоловiчий Свято-Покровський монастир iз навчальним закладом, тому монастир називався «училищним».













1799 року створюеться Слобiдсько-Украiнська Харкiвська епархiя православноi церкви. Вiдтак у Свято-Покровському училищному монастирi перебувають керiвнi архиереi.

На територii монастиря мiститься Архиерейський будинок – резиденцiя митрополита Харкiвського i Богодухiвського i епархiальне управлiння. А перед Архиерейським будинком уже в наш час установили пам’ятнi знаки, присвяченi 2000-лiттю Рiздва Христового (пам’ятник Ісусовi Христовi) i 200-лiття Харкiвськоi епархii.

Головною святинею Свято-Покровського монастиря вiддавна вважали Озерянську iкону Божоi Матерi, котра оберiгала Харкiв i всю Слобiдську Украiну.









Покровителька Харкова i всiеi землi Слобiдськоi


Озерянська iкона Божоi Матерi – шанована в православнiй церквi чудотворна iкона Богородицi; головна святиня й покровителька мiста Харкова i всiеi Слобожанщини.

За старовинним переказом, образ явився в кiнцi XVI столiття бiля села Озеряни якомусь селянину, що косив траву i випадково розiтнув косою образ Божоi Матерi навпiл… Дуже сильно засмутившись прикрою подiею, вiн пiдняв обидвi половини iкони, iз благоговiнням помiстив iх на покуттi в себе вдома, запалив перед ними свiчку, гаряче помолився, розкаюючись у заподiяному, а вранцi побачив iкону цiлою й непошкодженою – лишився лише тонкий слiд вiд коси.








У 1797 роцi Озерянська iкона опинилася в Курязькому монастирi, де перебувала 47 рокiв.

Зберiгся переказ iз бiографii Григорiя Квiтки-Основ’яненка. У дитинствi вiн ослiп. Лiкарi не змогли допомогти хлопчиковi, i тодi мати iз сином вiдправилися до Куряжа в Преображенський монастир, де тодi зберiгалася Озерянська iкона. Мати довго молилася перед чудотворним образом, а потiм обмила синове обличчя святою водою. Зiр у хлопчика полiпшився.

16 жовтня 1843 року iмператор Микола І затвердив прохання мешканцiв Харкова про хресний хiд для перенесення Озерянськоi iкони Божоi Матерi iз Курязького монастиря в харкiвський Покровський кафедральний собор. Хреснi ходи мали вiдбутися 30 вересня (iз Куряжа в Харкiв) i 22 квiтня (iз Харкова в Куряж) вiдповiдно до престольних свят харкiвського Покровського собору (1 жовтня) i Курязького монастиря (23 квiтня).








На пожертвування жителiв Харкова в кiнцi ХІХ столiття на територii Покровського монастиря збудували Озерянську церкву, куди й помiстили чудотворну iкону.

Іще одну Озерянську церкву спорудили на Холоднiй горi. Звiдси, з Холодноi гори, харкiвськi архиереi благословляли чудотворною iконою наше мiсто. Однак у 30-тi роки минулого столiття святиня була втрачена, лишилися тiльки численнi списки.









Дзвони Покровського монастиря







Бiля пам’ятника 2000-лiття Рiздва Христового ви, напевно, бачили старовиннi дзвони, виставленi у дворi Покровського монастиря на загальний огляд.

Цi дзвони – визнанi шедеври украiнського нацiонального ливарного мистецтва, чудовi зразки iсторii, культури, майстерностi й технологiй свого часу.













В одному ряду стоять чотири дзвони, перший лiворуч – найбiльший «Козацький священика Григорiя», вiдлитий у Харковi 1715 року.

Другий i третiй дзвони виготовленi в селi Пiсочин, що пiд Харковом, на заводi, власником якого був вiдомий харкiвський промисловець Павло Павлович Рижов (1885—1917).

Четвертий дзвiн вiдлитий у Воронезi на заводi братiв Самофалових. У його декорi можна побачити образ Святого Миколая в сяяннi.

Чимало дзвонiв створювалося, щоб люди пам’ятали про важливi подii для краiни й народу, деякi з них знаменували военнi перемоги.









Харкiвський колегiум







Спершу в Харковi iснувала переведена з Бiлгорода школа-семiнарiя, яка йменувалася греко-латино-слов’янською, а з 1734 року – Харкiвським колегiумом.

Поряд iз Киево-Могилянським i Чернiгiвським колегiумами наш навчальний заклад став зразковим духовно-свiтським училищем XVIII столiття. Одночасно тут навчалися близько 500 дiтей iз рiзних станiв Схiдноi Украiни.

Завдяки йому i сам Харкiв почав набувати центрального значення серед решти полкових мiст Слобожанщини.

У Харкiвському колегiумi, пiзнiше переробленому в духовну семiнарiю, викладали поетику, риторику, фiлософiю, богослiв’я, грецьку, латинську i росiйську мови. У 1765 роцi вiдкрили додатковi класи з вивчення французькоi й нiмецькоi мов, музики, математики, малювання, iнженерноi справи, артилерii, геодезii, будiвництва. У 1795 роцi введенi до програми фiзика й природознавство, а на початку ХІХ столiття – iще й сiльське господарство i медицина.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51131191) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения